(no subject)

Мій телефон чомусь вважає, що зараз 6 січня 1980 року. Так дивно прокручувати цифри, пробігаючи пальцем десятиліття.
Знаєш. Я млію і розминаюся з своїми думками, які хаотично рухаються і видають глухий звук, наткнувшись на стіну черепної коробки. Все так пливе, і я не надто віддаю собі звіт в тому, що відбувається. Можливо, все мало б бути не так. "Це зовсім нескладно", кажеш ти? "І це просто тяжко", - ти ж і додаєш одразу.
Просто іноді, все частіше, складається враження, що це глухий кут, ціла кімната з багатьма глухими кутами і я сліпо броджу без всіякої мети і надії. Начебто не хочу вплутувати в це когось, і сама собі суперечу, і захлинаюся цими суперечностями, але нічого не можу вдіяти.
Чи це саме те, чого ти хочеш? Справді подумай про це. Знати, чого ти хочеш - дуже актуальне питання, для мене воно перетворилася в потребу.
Ось. Знову цей стан, коли пишеш, і тремтиш, тремтиш від надлишку цієї незрозумілої наповненості, яка просто виливається з-під моїх пальців і перетворюється в набір цифр, щоб донестися і відтворитися візуально для мене і для тебе. Як все химерно, еге ж?
Але я не про це. Тремтіння посилюється, і пісня, що зараз грає, лише цьому сприяє.
Стільки всього незрозуміло-щемливого, я заплющуюю очі і закидаю голову.
"Тяжко і нестерпно". Для нас обох по-різному. Цілком по-різному.
Поступово відчувати повну втрату сил, і лежати кілька годин без особливих думок, в тумані напівсформованих сновидінь. Дивитися в очі навпроти і кричати поглядом про те, що я зовсім скоро зірвуся, що я вже відчуваю холод цієї межі, яка маячила на горизонті так давно, і тільки тепер я відчуваю весь її жах і трепет.
Ховатися від усього, навіть від себе, по цих кутах, глухих кутах, і розуміти, що виходу немає. Німий відчай, від якого рве дах, причому дах вже покритий іржею.
Тепер гарненько подумай ще раз. Підозрюю... А що я підозрюю?
Що, здається, я забула слова.
Доводиться просто мовчки заглядати тобі в очі.