(no subject)

І так, моя улюблена проза. Цей неможливий стан, коли хочеться проковтнути власні пальці, які виливають ці слова так швидко, що я не встигаю за їх матеріалізацією.
Перекручування, зчавлювання і безмежний хаос - у мій штиль поступово вривається вітер, усе темніє і стрімко наростає відчуття тривоги.
Щось невловиме в повітрі, коли відчуваєш, що серцебиття пришвидшується і до горла підходить комок, і не можеш зрозуміти чому.
Коли сни глузують над тобою і вивітрюються, залишаючи з дурнуватим відчуттям безсилля; ранкове повернення в реальність затуманене і повне суперечностей.
Ми прокидаємося по-різному, я намагалася тобі це донести, але знов таки, щось в мені глузує з себе.
Здається, я втрачаю фокус?
Ах так, якись абстрактний зубастий монстр з глибин моєї підсвідомості змушує виплюскувати це все на папір.
Прокричати б це порожній вулиці чужого міста, прошепотіти на вухо незнайомцю чи віддати на пожирання вогню у вигляді записки.
Щось на зразок.