Про

Кімната повільно вбирає темряву. Я не хочу вмикати світло. Не хочу братись до речей, яких потребує завтра. Не хочу піднімати голову, хоч затерпла шия. Стеля на цей раз не подає жодних емоцій. Життя не має жодних відповідей.

Раніше я писала, що мої думки - наче мурашки. Та це занадто делікатно. Мої думки тепер - наче сарана, яка нестримно жере плоть, шматочок за шматочком. Глузд закачується відчаєм, від нього хочеться дертися на стіни, розбивати об них голову, свою чи чужу, байдуже, дерти себе на шмаття, забитися в куток і терпіти нестримний холод.

Мене це не врятує. Мене це не врятує... Підсвідомість ласкаво шепоче, зіниці розширені, хтось закладає мені волосся за вуха. Немає сили кричати. Немає сили піднятися.

Я відчуваю її концентрацію. Цок-цок, цок-цок. Час, ти...

Нас це не врятує. Уже не вперше.