Коли ти бачиш, як життя йде від тебе. Стікає поміж пальцями, мов пісок. Тікає у небо, мов щойно куплена повітряна кулька, ти стоїш на землі і сумно проводиш її очима.
Коли ти сидиш і мовчки спостерігаєш, як воно збирає речі. Дусиш в собі сльози і стогони. Знаєш, що хочеться щосили стуснути його і прокричати "Зупинись! Залишся..." та знаєш, що марно.
Коли непомітно підходить меланхолія і обіймає за плечі. Коли ти сидиш, непорушно, не в змозі повернутися в цю кімнату. Вона впирається гострими ліктями в ключиці і тягне до себе, близько, близько до себе. Відчуваєш біля вуха чуже дихання. Не чиниш опір. Бо знаєш...