Мармиза (22 сiчня 2010 о 23:07 )

"Де ти знайдеш такого ангела, як я?.."

Нє, ну насправді. Знаю, нахєра тобі взагалі ті ангели здалися. Бо Я ж не ангел. Ангели мають крила. Такі білі, пухнасті. А я не маю. Проте я все одно вмію літати. I can fly but I want his wings. Ага. Права ця Карпа. Бо ТИ ж ангел. Бо це ж в тебе сині-сині очі, як в ангелів.
*пауза*
Чи світло-карі.
*пауза затяжніша*
Або ж зеленуваті.
*знітилася*
Пес його зна. Нє, власне, всі водночас.
Точно!

(Ні! Ти швидше скидаєшся на монстра. Шестиокого. З голубими, карими та зеленуватими очима. ААаа! Рятуйтесь, хто моооооооодоалдвіаітліоаіва....)

О! Кого я бачу! (А кого я бачу?..)
Нє, як не старайся, як не обманюй, я бачу тебе.

Я вірю в піддиванного монстра!!





Простягута рука, її вже нічого не врятує. Вона втопиться в темряві. Посіпається, побрикається, різко пересмикнеться і замовкне. Здохла напевнооооооооооРОТВІВТЬТЧяьтвітв...

Все, мені вже нецікаво. І ти вже з цим замахався.
Чао.

(ЧАЙ???)

(КАКАО??)


...і нехай буде йому лайно лайном.

Трин-брин-фрин 11 сiчня 2010 о 17:57

"Що? Чому ти кричиш? Кажеш боляче? Подумаєш, вилкою в око. Зараз витягну. Чого ти верещиш, як недорізаний? Та ти блефуєш. Ну і шо. 4 малееееесеньких дирочки *показую пальцями*
Зараз візьму лейкопластир. Ні, що ти, чому це я божевільна? І чому це лейкопластир не підійде для цих чотирьох дирочок в оці? Я вчора порізала палець, і мені вистачило. Та хватить вже судомитися на підлозі. Ну хоч кричати перестав.
Ну давай, вставай. Принесла я вже твій лейкопластир. А треба було? Міг би і під краном водою промити. Ні, я не пальнута на всю голову. Бе-бе-бе, бе-бе-бе." Лііііііііііікаря поклич." Та я не глуха, чую.
Нічо', коли я порізала палець, також так кровоточило. Скоро пройде. Не треба ніякого лікаря. Що? Це мені треба лікаря? Та перестань. Пальцю вистачило лейкопластира, і тобі вистачить.
Ай. Не треба тут сценки розігрувати, піднімайся..."



Пі.Ес. Не бійтеся, дорогенькі, автор здоровий психічно ^^

Думки.

Тут просто до неможливості красиво.
Світло Місяця (точніше Сонця, то це ж наш супутник краде в нього світло і дарує нам по ночах!) легким ковзанням падає на наші голови. Гілки дерев кидають містичні тіні, що інтригують мою уяву, створюючи фантасмагоричних істот. Ось, ось ця тінь зараз простягне свої довжелезні руки, відкриє широчезну пащу і нетерпеливо потягнеться, щоб жахати маленьких тремтячих дітей у їхніх кімнатах.
А на небі мерехтять зорі. Бляха, якби я ж знала, що це за сузір»я, я нутрощами відчуваю, що це воно. От візьму зараз зоряну карту, припхаюся сюди, вляжуся, і буду лежати поряд з цими чудовиськами.
Хай і надворі -18. Мені байдуже. А моїй нервовій системі ні. Вона кричить мені, що мої кінцівки наближаються до першої стадії обмороження.
Хм, є спосіб цього позбутися. Терманестезія. Або повна анестезія.
От накачаюся кокаїном.
Чи морфієм.
Чи новокаїном.

Короче, буду тут валятися. І бачити те, чого не бачать інші. Ці істоти схоплять мене в свої обійми, і весь ЦЕЙ світ за цим спостерігатиме. Вони заколишать мене, співаючи журливих жахаючих пісень. А світло Місяця падатиме і губитиметься в моїх очах і волоссі.
І врешті-решт температура навколишнього середовища зрівняється з моєю температурою, і я помру. І це буде одна з найкрасивіших смертей, заради цієї краси не жаль навіть вмирати, бо заради неї я живу. І чхати мені, що повинен бути інша суть життя, «життя заради майбутнього», «життя заради людей», « життя заради людей майбутнього», « життя заради дітей», «заради…та ради Бога, хто живе заради ТАКОЇ суті???»
Я. Я живу. Я живу ради неба. Поки існує воно, існую я. І ми нерозлучні. Ось моя релігія.