Іт віл олвейс джаст бі...

Замовкни. Прошу тебе, замовкни...
Різко затуляю тобі пальцями рота, добряче гепнувши об стіну. Кидаю на тебе злісний погляд. Налякані секунди пролітають мимо.
Тікаю в протилежний кут кімнати. Обертаюся до тебе спиною. Ти бачиш постать людини, яка втратила щось... . . . . . .
Хвилини похмуро нависають у повітрі.
Говорю, що це кінець. Спочатку тремтів голос. Руки. Ноги. Безсило сповзаю на коліна. Торкаюся лобом холодної підлоги. Скручуюся клубком, обійнявши свої плечі.
Година неспокою і сум’яття.
До рівня моїх очей підходять твої підошви. Підходять, закарбовуються в моїй голові назавжди і йдуть геть.
Музика гепнутих дверей.